Портрет Діани : роман

Якщо впадеш — завжди можеш звестися, якщо загубиш — знайти. Лише не втрачай довіри до того, хто простягнув руку, щоб допомогти. Бо довіра — сутність любові. Але все так непросто в житті, непросто й у цьому інтригуючому романі. Рецензія на книгу: Недомальований портрет? (про творчість родини Біликів зі Зборова) Фрагмент тексту Nemo sibi nascitur (Ніхто не народжується тільки для себе). Латинське прислів’я Людей багато. Дівчинка вивчала їх ноги, не встигаючи глянути в обличчя. Час від часу роззиралася, крутячи навсібіч каштановою голівкою. Вихопивши поглядом когось у натовпі, підбігала, чіплялась рученятами за одежу та, побачивши здивований погляд незнайомця, розгублено відступала. Нарешті втома безнадійних пошуків зупинила її. Дівчинка стояла посеред тротуару і зосереджено розглядала затиснені кулачки. То крутила перед очима, мов грушки-дулі, то розчепірювала, як жаб’ячі лапки, і бубоніла-бубоніла під ніс, схлипуючи. Спочатку її обминали, проте мимохіть хтось зачепив малу, вона перекрутилася, як дзига, і опинилася у метушливому потоці. Занурена у жаль, пересувалася разом з усіма, не перестаючи сердито бубоніти. Перехожі не дослухались, на що вона нарікала — кожен мав доволі власних клопотів. І тільки біля ратуші до неї підійшов художник, що робив замальовки до картин. Забавне дівчатко відразу привернуло його увагу. — Мала, привіт! Ти що, загубилася? Дівчинка глянула на нього спідлоба і сердито відповіла: — То мій тато загубився, а я не можу його знайти! Засміявся. Йому сподобалося це мале роздрочене кошеня, яке, перш ніж заговорити, швидко витерло кулачком сльози розпачу — показувало характер! Спостерігши це, художник споважнів і печальним зором митця прочитав долю дівчинки. Чи так воно, чи не так, але момент дуже виразний, шкода втратити. — Як тебе звати? — запитав лагідно. — Діана, — мала підняла голівку, і тихе світло надії знову зажевріло в її очах. — Боже мій, яке ім’я! Яке ім’я! Діаночко, почекай, стій отак. Я зараз. Постій, дівчинко дорогенька! Я тебе намалюю. — А ти своїх дітей уже намалював? Ну, чого так дивишся? — зітхнула. — У тебе голос такий — татковий. Добре, я вже не рухаюсь. Малюй. Однак їй забракло терпіння позувати. Довкола було багато такого, що відволікало увагу. Художник на те усміхався, промовляв щось кумедне, показуючи на почату вже роботу. Дівчинка ненадовго зосереджувалася, мов перед об’єктивом фотоапарата. Потім усе повторювалося спочатку. — Охо-хо, — жартівливо зітхнув художник, — непросто малювати сонячного зайчика — вислизає і вислизає. Та я вже побачив тебе, все одно побачив, отак! Дівчинка крутнулася на одній нозі і запитала: — А ти покажеш мій портрет? — Обов’язково. Ще трохи, Діаночко. Ну, подивись угору. Що там? — Нічого. Кораблі не літають. Він знову засміявся: мала фантазерка! Дівчинка перестала крутитися і уважно глянула на митця. — Ти малюєш мене чи небо? — Отак, — зрадів художник, — отак присядь на кріселко і думай собі, що хочеш, але вголос не говори, я потім відгадаю. Добре? Дівчинка з гідністю сіла в крісло і почала гру. Від тої хвилини ніщо її вже не відволікало. Вона розповідала мовчки нову казку, і кожен порух її душі відображався на виду. Грайливість пустунки, дитяча безпосередність, хитра рішучість киці, хвилева розгубленість поступалися покорі, задумі чи цікавості — і хтозна-звідки по маленькому личку пропливала жіноча печаль. Дивна дівчинка! Нарешті художник покликав її до себе. — Ось, глянь. Подобається? Мала випнула губенята і кивнула головою. — То тільки олівцем. Але з цього можна зробити чудовий портрет. Ну, тепер… Художник сягнув рукою у кишеню джинсів. Діана глянула, як він длубається там, і рішуче сказала: — Не шукай! Цукерка з твоєї кишені мені не смакуватиме. Він аж присів навпочіпки коло химерного дівчати. — Добре. Послухаю. Не треба то не треба. Але ти таки відбилася від свого тата, і я мушу тобі допомогти. Вона сумно похитала головою. — Сам не розумієш, що брешеш. І це проковтнувши, він зачудовано зітхнув: — Ну, хтось же тебе шукає? — Мама. Вона он там. Дівчинка показала на сіро-білу будівлю універмагу. І справді, з того боку бігла до них жінка, щось голосно викрикуючи. Модно вбрана, яскрава на виду, вона і без того привертала увагу гарними формами молодого тіла. Це була Інна. Побачивши дочку, зімкнулась на високих підборах і, не втримавши рівноваги, присіла просто на хідник. Каблучок лівого мешта хрусьнув і перекосився. Діана побігла до матері, але та зустріла її лайкою і штурханцями. — Ти не можеш без пригод, правда? Іти кудись забагла! А тепер, бачиш, що через тебе сталося? Вона відірвала покалічений підбор і жбурнула у сміттярку. Ступнула крок на безп’ятій обувці, потім гнівно скинула обидві туфельки та спровадила туди ж, за підбором. Роздрочена без міри, шарпнула малу за руку і босоніж рушила до взуттєвої крамниці. Художник не спускав з них очей. Йому кортіло намалювати ще й маму, але жінка пульсувала люттю так, що й на відстані кришила образ, написаний уявою митця.